Скільки власне у них вітамінів?

Наприклад, при заморожуванні вітаміни групи В зберігаються практично на 100%, бета-каротин – на 90%, а найвразливіший і необхідний нам вітамін С – на 80%. А ось при тепловій консервації або сушці вітамін С втрачається практично повністю. Суть цієї технології в тому, що ретельно відібрані овочі й фрукти очищуються, миються, просушуються і за необхідності подрібнюються. Після цього плодово-овочевий напівфабрикат кладуть до холодильної камери, температура в якій досягає відмітки -40° С і швидко заморожують. Низька температура і висока швидкість заморожування забезпечують утворення дуже дрібних кристалів льоду, які не пошкоджують структуру овочів і фруктів. А це гарантує збереження смаку, форми і користі дарів природи.

Врізка: якщо обирати між свіжими і замороженими овочами й фруктами, то спеціалісти радять дотримуватися такого правила: вживайте свіжі сезонні овочі й фрукти, а у несезонний час краще використовувати заморожені овочі.

А як “заморожені вітаміни” обрати?

Перш ніж купити пакетовану продукцію, потрясіть і помацайте пакет. Усі плоди повинні легко відділятися один від одного. Якщо ж вміст нагадує монолітний шматок льоду або в пакеті є сніг, це означає, що були порушені умови зберігання і продукт вже розморожувався. Оптимальний термін зберігання заморожених овочів і фруктів - до півроку. Чим менше продукт лежав замороженим, тим краще. Віддавайте перевагу овочам, які піддалися швидкому глибокому заморожуванню (це зазначено на упаковці). Не розморожуйте овочі під струменем гарячої води - так ви змиєте все корисне, що в них ще залишилося. Щойно продукт дістали з упаковки, то одразу починайте його варити або смажити інакше овочі втратять свої якості, а ось фрукти і ягоди краще повністю разморозити.

А якщо морозити вдома?

Сьогодні немає жодної проблеми в тому, щоб на зиму заморозити овочі самостійно - головне, мати вдома містку морозильну камеру. Мінус полягає в тому, що під час домашньої заморозки губляться вітаміни через недостатньо низьку температуру морозильної камери. Суміші, приготовлені в промислових умовах, в цьому випадку однозначно виграють.

Контрольна закупка

Для нашої перевірки ми обрали п’ять видів овочевої замороженої суміші. Цього разу ми вирішили перевірити вміст пакетів придбаних в одному із супермаркетів обласного центру. Найбільше льоду, а, відповідно, й багаторазового розморожування продукту, ми знайшли у овочевій суміші «Хортекс» «Мехіко» (16,59 гривень). Вага упаковки склала 410 грамів, а серед заявлених інгредієнтів ми знайшли усі. Щоправда, червоної квасолі у пакунку було найменше лише декілька горошин. Та виробники себе підстрахували і зазначили: усі інгредієнти «у різних пропорціях». Сподобалося, що на цій упаковці було вказано рецепт приготування оригінальної страви із суміші та кількість калорій, які ви отримаєте протягом її споживання.
Рецепт приготування страви було вказано й на суміші «Імперська» від «Премія» (13, 73 грн. за 400 грамів). Усі зазначені інгредієнти в упаковці були та кількість моркви у пакунку значно перевищувала зазначену кількість у складі цвітної капусти та броколі. Найцікавішою виявився вміст овочевої суміші «Бондюель» «Часи року» (15.25 грн. за 400 грамів): від ревненько порізаної моркви, цвітної капустки та броколі просто слинки текли. Головне, здалося нашим пробантам, після приготування рівномірно поділених овочі їх не доведеться зайвий раз розрізати.
Непогані оцінки на свій вміст отримали й овочі в пакеті овочевої суміші «Весняна» від ТМ «Рудь» (9,69 грн. за 400 грамів). Усі заявлені інгредієнти в пакунку були. Щоправда, як і у попередніх виробників співвідношення овочів було різне.
Одним із фаворитів нашої гонитви стала овочева суміш від «Спела» «Американська» (18,54 грн. за 400 грамів). Великий плюс для неї виборола сама упаковка: прозора та вакумана. Через неї можна розгледіти увесь вміст продукту. Хоча найменшою кількістю через завялених продуктів у вмісті суміші була броколі, а ось плоскої квасолі (напевно спаржевої) в упаковці було більше ніж достатньо.

Основним протиепідемічним заходом з недопущення поширення кору серед населення області є щеплення осіб віком до 30 років, які не мають двох щеплень у вогнищах інфекції. Посилено персональну відповідальність головних державних санітарних лікарів міст та районів, начальників міських УОЗ, керівників територіальних ЛПЗ за проведення щеплень осіб, котрі підлягають вакцинації проти кору за віком. Наразі інфекційна служба області здійснює щоденний моніторинг захворюваності на кір. Забезпечено своєчасний відбір, зберігання, направлення на дослідження та транспортування зразків матеріалу від хворих з клінічним діагнозом «кір» для його підтвердження. До слова, із зареєстрованих нині 14 випадків захворювання на кір 4 підтверджені у регіональних лабораторіях. Санітарно-освітня робота, яка постійно проводиться в області, діяльність обласного Центру здоров’я тримають руку на пульсі часу, стежать за здоров’ям подолян.

Кровинки
Коли народилася Оля, а через рік і сім місяців - Люба, ніхто з лікарів не сказав жінці, що у дітей будуть проблеми з розвитком. Хоча, через те, що обидвоє народилися з жовтухою, возила їх і в Хмельницький, і в Київ. Почала хвилюватися, коли побачила, що ровесники її дітей пішли далеко вперед: ходили, розмовляли. А її - і до сьогодні знають кілька слів: мама, тато, ляля… Після обстеження обидвом поставили діагноз: «шизофренія в стадії дебільності.
«У мене дня немає спокійного, - каже Альбіна Олександрівна. - Вони ще змалечку весь час плакали. Вже потім мені сказали, що в обидвох внутрішньочерепний тиск, затиснені судини, через це і страшний головний біль. І кожен день у нас починається зі сліз: болить голова, хребет, турбує підшлункова... Прокинувшись, одразу починають плакати, а Оля хапає за шию і, показуючи на голову, примовляє: «Вава, Оля - вава».
Таблетки не допомагають, хоч в день п’ють по шість-сім штук. Періодично проходять курс лікування - наш соціальний працівник робить їм уколи. То хоч ніч дають поспати».
В Альбіни Олександрівни болять ноги, жінка ледь ходить з двома палицями. Руки скрючені, пальці не розгинаються. «У мене деформуючий остеоартроз, - каже вона. - Коліна дуже болять, лікарі кажуть, немає змазки, тому й ходити не можу. Те ж саме і з хребтом. Тому періодично треба «обколювати» хребет і вводити рідину в колінні суглоби».
Але нормально полікуватися нема як. У липні цього року в Альбіни Олександрівни стався інсульт. Потрібно було лягти в лікарню, а оскільки дівчат самих залишити не можна, жінка лягла у Скаржинці (у неврологічне відділення), щоб узяти їх з собою. Оля лежала спокійно - бавила дочку Наташу. А Люба пішки зі Скаржинець прийшла додому.
«І я, не долікувавшись, через дев’ять днів поїхала додому, - продовжує жінка. - Люба щодня в приходила до нас у лікарню. Мені спочатку не казали, що вона втекла, але наступного дня санітарка з відділення каже: «Дивіться, там якась жіночка весь день сидить на пеньку і тримає маленьку дитину». Любу заради мене не чіпали (хоч могли закрити у відділенні), щоб не нервувати».
«А Люба як рознервувалася! - каже соціальний працівник села Антонівці Лариса Мосендз. - Закрилася, нікого не пускає. Я ледь впросилася, щоб відчинила. Я їй даю їсти, а в неї руки так трусяться, що ложку не втримає. То я її годувала.
А наступного дня, ледь сонце зійде, вона вже йде до мами в лікарню».
«Якби ми мали медичні карточки, - каже жінка, - можна було б через органи соціального захисту отримати путівку, але пройти всіх лікарів через стан здоров’я жодна з нас не може».
Тому в Альбіни Олександрівни гроші, в основному, йдуть на ліки. Лише за останній Олін курс лікування заплатити 800 гривень. А хворіють усі троє.
«Буває, прийдеш, мама лежить, - каже Лариса, - в Люби від нервів тиск під 200, налякалася, Оля кричить...».
До речі, соціальний працівник Лариса Мосендз, у цій родині уже як своя. Приходить щодня, навіть у вихідні. Пере (і додому бере прання), прибирає, на городі порається. І сусідам Альбіна Олександрівна дуже вдячна - Миколі Лаврентьєву, Люсі Демидас, Анатолію Базилюку, які допомагають їй усім, навіть садити город. А ще - колишньому соцпрацівнику Ніні Широкорудюк, яка і до сьогодні опікується Олею, навіть миє її.
До речі, протягом усієї нашої розмови Оля намагається щось розповісти. Виявляється, вона через кілька тижнів піде на день народження до своєї подружки - восьмирічної дівчинки. Вже знає, що вдягне сама (Оля чистюля і дуже любить гарне вбрання), і в що одягне доню Наташу, яку не полишає ні на хвилинку. За той час, доки ми розмовляли, Оля кілька разів перевдягнула «дитину», постійно її цілуючи.
«Знаєте, я навіть не можу щось добре згадати, чимось похвалитися, одні сльози, - каже Альбіна Олександрівна. - А зараз ще приєднався страх. За дівчат. Якби хтось з рідних був, а так… Молю Бога, якби так сталося, щоб усі троє. Разом…».

«Я дала обітницю: якщо моя дитина вилікується, тоді розкажу про Ісуса людям»

«Було, виводила на поле корову пастися. Стежка біжить повз посадку, і я чомусь увесь час зачіплялася за зламану гілку крайнього дерева, - пригадує Марія. - Якось кажу чоловікові, щоб узяв і зрізав її: газу в господарстві тоді не було, тож, думаю, на дрова згодиться. На зламане місце ми не придивлялися. Аж навесні в нашу родину прийшла біда: доньці поставили діагноз — рак крові».

Тоді лікарі зробили двадцятирічній дівчині операцію, але батьків попередили: таку хворобу вилікувати неможливо.

«Бувало, вижену корову в поле, ридма-ридаю, - пригадує Марія. - Зведу руки до неба — прошу в Бога допомоги. А якось мимоволі глянула на те дерево — бачу, Спаситель на мене дивиться. Спочатку думала, що це мені щось з головою робиться. Думала, мовчатиму. Але наступного дня знов на дерево поглянула — таки Ісус. Привела чоловіка, той каже: «Справді на образ схоже». Я туди дочку хвору привела. Люда ледве ходила. Вирішили, що раз нам Ісус тут показався, значить, треба звертатися до Бога. Ми з нею усі монастирі й святі місця об'їздили, щонеділі до церкви ходили. Про Ісуса на дереві мовчала. Дала собі обітницю: якщо моя дитина вилікується, тоді розкажу про нього людям».

Людмилі потроху ставало легше. А коли вкотре пішли на обстеження до лікарів, то ті лише здивувалися: мовляв, це якесь диво.

«Ви знаєте, Маріє, це щось від Бога», - сказав нам наш лікар, бо раніше надії на одужання не давав, - пригадує Марія. - А я не переставала молитися. Є час — їду до церкви, жену худобу пастися — до Ісуса на дереві молюся. Ви знаєте, я навіть відчувала, що Бог з нами. Якось, коли дочка проходила хіміотерапію, у нас скінчилися дорогі ліки. Куди не кидалися — скрізь кажуть, що зараз таких в Україні немає. А тут же кожен день — на вагу золота! І що ви думаєте - через два дні передали нам ліки аж з Росії. Хіба це не з Божою поміччю? Зараз Люда вже ходить на роботу. Щороку проходимо обстеження, і лікарі тільки дивуються».

Кору продавали по 5 гривень

Аж через три роки на свято Вознесіння Марія розповіла про образ на дереві своїй родичці. «Вона в церкві співає, - розповідає Марія. - Прийшла, каже: «Не треба показувати — я й сама бачу». Тоді покликали священика з сусіднього села. Чутки про чудо в Половинниках розлетілися по околицях. До Спасителя звідусіль почали сходитися прочани.

«Були й такі, що почали кору з дерева обдирати, - бідкається Марія. - За п'ять гривень шматок продавали. Не знають люди, що то гріх великий...»

У селі розповідають, що якось пішов до того дерева молодий хлопець з компанією. І став собі кору дерти. Інші його стримують, мовляв, гріх таке робити. Та він тільки сміявся. Набрав тої кори додому, а як дійшов до поля — мало не зомлів, так йому погано стало. Вдома мама просила, щоб відніс її назад, але він не послухав. А через день у сім'ї сталася біда: повісився менший брат. В чому причина — ніхто не знає.

Біля дерева буде церква

Посеред заметеного снігом поля місцину, де люди побачили лик Ісуса, видно здалеку. Під деревом стоять кілька лав для відпочинку, поряд — хрест з іконою, та щось на зразок каплички. Тут є свічки на той випадок, якщо хтось хоче поставити перед образом. Ісуса люди заквітчали. Знизу зробили кілька сходинок, щоб можна було дістатися ближче до образу.

Наглядає за усім Анатолій Островський — двоюрідний брат Марії Чижми. Навіть в лютий мороз ми його зустріли тут - біля Ісуса. Анатолій з дитинства майже не говорить. Про запас має кілька клаптиків паперу, щоб приїжджі могли з ним поспілкуватися за допомогою письма. Каже, якщо придивитися з певного місця на дерево, то святі лики можна помітити і в його кроні. А ще - показав нам заглиблення в дереві, що росте поруч. Воно має дивну схожість з іконою Божої матері, котра в зажурі схилила голову.

Анатолій каже, що святі лики показалися людям не дарма: це знак того, що людям варто нарешті згадати і про Бога. І каже, що йде сюди і в дощ, і в сніг, бо відчуває, що його місце саме тут.

Нині подивитися на образ Ісуса в Половинники з'їжджаються звідусіль. Їдуть навіть з Росії та Куби. Хтось — щоб помолитися і попросити здоров'я, хтось — щоб пересвідчитися, що диво таки існує. Нині сільчани думають поставити тут церкву.

Народився 31 березня 1959 року в селі Зяньківці Деражнянського району.
У 1983 році закінчив навчання в Чернівецькому державному медичному інституті.
Свого часу був головним лікарем Оринінської протитуберкульозної лікарні Кам'янець-Подільського району. А з 1988 року по 2010 рік очолював Голозубинецьку обласну протитуберкульозну лікарню Дунаєвецького району. Лікар вищої категорії по фтизіатрії та організації охорони здоров'я. Нагороджений Грамотою Міністерства охорони здоров'я України. “Заслужений лікар України”.
На державній службі з квітня 2010 року. Спочатку був призначений заступником голови Хмельницької обласної державної адміністрації з гуманітарних питань. А у 2011 році обійняв посаду першого заступника голови Хмельницької облдержадміністрації. Був депутатом Дунаєвецької районної ради – ІІІ, IV та V скликання. Нині депутат Хмельницької обласної ради VI скликання від Партії регіонів.
Одружений. Має двох синів.

Став лікарем через нещасний випадок

- Вадиме Дмитровичу, а з чим у вас асоціюється дитинство?

- Ну, безперечно, з дивовижною природою моєї малої батьківщини. А ще - з бабусею. Фактично вона сама займалася нашим вихованням. Батьки тоді були молодими і щосили намагалися заробити на життя, тому постійно були на роботі. Мама спочатку працювала сестрою-господаркою у місцевій лікарні, згодом дояркою. Батьком був шофером у місцевій лікарні. А мною та моїми молодшими братом та сестрою опікувалася бабуся.

- В житті кожної людини в дитинстві та юності є такі речі, які запам'ятовуються назавжди: перше кохання, перші зароблені гроші...

- Звісно і своє перше кохання пам'ятаю, і першу зраду... Але мені, наприклад, з дитинства дуже запам'яталося, коли батьки купили свою першу корову. До цього я пас бабусину, і вона з нами ділилася молоком. Тоді я побіг до бабусі сказати, що тепер її корову пасти більше не буду. А ще добре пам'ятаю перші зароблені гроші. Тоді після восьмого класу пішов працювати на цегельний завод. На зароблені гроші хотів купити велосипед, бо ж той, що був, доводилося ділити з братом. Коли отримав першу зарплату, а це було трохи більше 100 карбованців, одразу віддав все мамі. А велосипед так і не купив. Здається, що на зароблені мною влітку гроші батьки придбали новий телевізор. Взагалі, у нас в родині не було прийнято витрачати гроші будь-як, на забаганки. Ми завжди працювали на майбутнє. Батьки нас привчили, що зароблене краще відкласти та використати, скажімо, на навчання.

- Вадиме Дмитровичу, а коли, власне, у вас з'явилося бажання стати лікарем? Зазвичай, більшість хлопців у дитинстві мріють стати міліціонером чи військовим.

- А я ніколи й не планував цього. Мій батько хотів усе життя поступити на юридичний. Та життя склалося так, що свою мрію він так і не зміг реалізувати. Тому питання, куди йти вчитися після школи навіть не виникало — на юриста, щоб хоча б мені реалізувати батькову мрію. І навіть у 9 — 10 класі я відвідував підготовчі курси при Київському університеті. Та у моєму житті стався випадок, який повністю його перевернув. Граючи у шкільні роки в хокей, я дуже пошкодив колінний суглоб. Травма була настільки сильною, що я не міг ходити. Тоді батькам довелося мене повозити усіма відомими українськими клініками та медичними інститутами. Але результату це не дало. Тоді ми поїхали на консультацію до колишнього головного лікаря місцевої Зіньковецької лікарні. Він вже захистився, працював і мешкав у Чернівцях. Коли ми до нього приїхали, то він нас неймовірно людяно прийняв вдома. А коли почали спілкуватися сказав, що мене вилікує та порадив вступити до медичного інституту. Ось так, з першої ж спроби, я став студентом Чернівецького державного медичного інституту.

- Вадиме Дмитровичу, клятву Гіппократа пам'ятаєте? Можливо, до неї варто було б внести якісь сучасні корективи?

- Чесно кажучи, ні. Ми ж її на пам'ять не вчили. Але основні тези у мене завжди в голові і гадаю, що якихось коректив до неї вносити не варто. Клятва Гіппократа — це не юридичний, а духовний обов'язок кожного медичного працівника.

“Я розумію, кому не подобається існуюча влада”

- Знаю, що ваша дружина за освітою педагог, директор школи у Голозубинцях. Але ж кажуть, що в родині “робити” кар'єру може один з подружжя. Інший — у цьому допомагає.

- Я ніколи не “робив” собі кар'єри. В мене лише одного разу були амбіції, пов'язані з роботою: після закінчення медінституту хотів стати завідуючим відділенням. Але склалося так, що мені завжди фартило зустрічати на своєму шляху хороших та професійних людей. Вони й допомагали мені рости, передаючи свої, роками накопичені, практичні знання. Звісно, у будь-яких починаннях мене завжди підтримувала дружина. Вона разом зі мною пережила важкі часи, за що я їй вдячний.

- Як ви медик, проміняли лікарську практику на чиновницьку посаду?

- Я, по суті, нічого не проміняв. 22 роки працював на посаді головного лікаря Голозубинецької обласної протитуберкульозної лікарні. Необхідно було щось міняти у житті. До того ж, я тривалий час був депутатом районної ради і завжди “варився” у політичному житті. Тому, коли губернатор запропонував мені “вести” гуманітарну сферу, навіть не вагався.

- На ваше місце у лікарні прийшов ваш син. Це не викликало пересудів?

- А більше ніхто на цю посаду і не хотів йти. Ту роботу, яку я розпочав у лікарні, нині мій син і продовжує. І це цілком реально. Звісно, не без підтримки колективу. Мені взагалі завжди щастило з колегами. Так було і у обласному протитуберкульозному диспансері, і в Орининській лікарні, і в лікарні у Голозубинцях, де зі мною працювали справжні однодумці.

- Багато хто нині невдоволений нинішньою владою, в тому числі й обласною, про що свідчить хвиля мітингів підприємців, чорнобильців, афганців. Як ви сприймаєте критику на адресу влади?

- До конструктивної критики я ставлюся лише позитивно. Мені подобається, коли опоненти конкретно вказують на ті чи інші проблемні питання. Але коли критика огульна, без конкретики, то про що можна говорити? Я розумію, кому не подобається існуюча влада. Просто сильних особистостей, а саме таким є губернатор та його команда, політичні опоненти не люблять та бояться тому, і влаштовують акції, які допомогли б їм підняти рейтинги та дійти до виборів. Іншої причини я не бачу. Бо ж за багато років у нас запрацювали ті сфери, які найближчі до людей. Подивіться лише, скільки обладнання медичного було закуплено за цей час... Так, є купа проблем, але вирішення багатьох залежать не від влади, а від свідомості самих людей і бажання мінятися.

“Збудувати власний будинок так і не встиг”

- Зазвичай, обійнявши високу посаду, чиновник намагається допомогти своїй малій батьківщині. Що ви зробили для свого села чи рідного району?

- Зараз мені робити це стало важче. Я не можу когось обділити, а на “свої рідні” райони дати більше з обласного бюджету. Якщо, десь з'являється “твій” район поза межами дозволеного, то це одразу кидається в очі іншим.

- А “ходаки” по допомогу до вас часто ходять?

- Зараз набагато менше, ніж колись. Просто люди зрозуміли, що моя посада не означає, що я буду допомагати їм якось фінансово, чи влаштовувати на роботу. Єдине у чому ніколи не відмовлю - це у сприянні медичного консультування. Слава Богу, у мене є багато знайомих кваліфікованих лікарів у області, до яких я можу звернутися з проханням допомогти людині.

- Вадиме Дмитровичу, я так розумію, що у житті ви виконали усі три “чоловічі” правила: дерево посадили, сина виростили, точніше двох, і будинок збудували. А далі що?

- Ні, будинок я так і не збудував. У Голозубинцях живу в справжньому панському будинку, якому понад 100 років. Власного будинку не маю. І на це є декілька причин. По-перше, мені усюди давали службове житло, а по-друге, усі гроші вкладали у навчання синів, придбання для них житла... Проте, зараз є час, щоб будівництвом зайнятися. Бодай заради онуків.

- Коли є вільна хвилина, як ви відпочиваєте? Чи маєте, якісь суто чоловічі захоплення?

- Люблю дивитися телевізор, дивитися футбол та гратися з онуком. А ще зовсім нещодавно став рибалкою. На це захоплення мене “підсадив” онук, з яким ми часто ходимо на місцевий ставок.