Віталій Новіцький: «У всіх сферах життя виграє унікальна пропозиція»

Віталій Новіцький родом з Красилова, єврейсько-польського містечка, переконаний, що з євреями було б значно веселіше і дуже шкода, що вони роз’їхалися по світу. Пам’ятає, що його мама двічі хотіла вигнати з дому, але не пам’ятає за що саме. Стверджує, що бешкетником не був, але й досі «не знає що б він теперішній зробив із собою тодішнім!».
– Що все було настільки погано?
– Ні. Школу закінчив на п’ять, але без золотої медалі, бо тоді їх не давали. Це сьогодні, умовно на двадцять учнів дев’ятнадцять медалістів. Сьогодні батьки настільки хочуть похвалитися, навіть не своїми дітьми, а грошима в них вкладеними, що забувають, що знання – це не оцінки. Такі медалісти сьогодні працюють на складі вантажниками, бо окрім менеджера мішка і лопати, вони, в більшості випадків, ні на що не здатні. Я ж вчитися почав у дев’ятому класі. До того, було значно гірше – були загули, випивка і все, що з цим пов’язано.

«Думати мене навчили репетитори»

– Що чи хто змусили вас вчитися?
– Мене батьки відправили до старшого брата, який вже тоді навчався у Хмельницькому. Після того, як я добу провів у нього в гуртожитку, приїхав і сказав, що дуже хочу стати студентом. Тоді за гроші у ВУЗи не вступали, або я ще цього не знав. Мене батьки відправили до репетиторів з математики і фізики. Я вдячний їм за бажання мене вчити і репетиторам – вони навчили мене думати, бо школа того не зробила. І це вміння думати допомагає мені протягом всього життя. Фізик відкрив для мене унікальну науку – логіку. При Радянському Союзі їй не приділяли належного значення, бо якби в той час пересічна людина думала логічно, вона б зійшла з розуму, або стала б дисидентом. А я став інженером механіком машин і апаратів легкої промисловості. Я один з небагатьох випускників інституту, який працює за спеціальністю: в мене хімчистка і виробництво. Взагалі навчання в інституті – це для мене пам’ятний період: по-перше, моя дипломна робота – це зареєстрований винахід, так що я ще й винахідник, а по-друге – навчаючись в інституті я встиг одружитися. Завжди був переконаний, що багато книжок читати шкідливо, хоча сам любив і люблю читати. Але ту книгу, після якої я одружився, не пам’ятаю хто мені її дав і як вона називалася, сьогодні б спалив. Потім на її сюжет зняли фільм «Вам і не снилося». (Повість Галини Щербакової «Вам і не снилося» - авт..)
– Невже в одруженні винні книжки?
– Якоюсь мірою так! Не тому, що прочитав книжку і одружився. Просто все прочитане залишало свій відбиток. Був якийсь книжковий романтизм. Книжки – це певний стиль життя, якась своєрідна книжкова емоція: мушкетери, честь, романтизм, відповідальність за свої слова, вона робить людину серйознішою у стосунку до життя. Я і капіталістичною працею почав займатися з сімнадцяти років граючи на весіллях. І зараз музику пишу! Насправді, я музичну школу не закінчив, хоча на трубі грати навчився. В інституті і армії я грав у духових оркестрах на баритоні, труба така. На весіллях грав на клавішних інструментах та тромбоні. Але не співав. Не дано мені такого таланту. Навчитися співати – це мрія, яка залишилася до сьогодні. Але в мене є ще два роки, щоб це зробити.
– Чому саме два?
– Бо я колись собі сказав, що у п’ятдесят маю замінити Поплавського на сцені (сміється).

«Структурне оформлення бізнесу має прийти тоді,
коли вже з’явиться сам бізнес, а не навпаки»

Для мене життя ділиться на два боки – добро і зло, це якщо по Біблії, а якщо по-простому – то на правду і брехню. Коли ми з сином спілкуємося і він каже, що все погано, то я кажу, що краще стане тоді, коли ти не будеш приховувати номер свого телефону. Проста причина – в людини є що приховувати, вона живе на стороні обману. Людина живе або на одному, або на іншому боці, бо не можна бути «трохи вагітним».
– Щось схоже на юнацький максималізм, але в дорослому віці…
– Ні. Це підтверджена життям правда з якою легко жити. Я це не так давно зрозумів, не думайте, що я це все з дитинства знав. Я пройшов гарну школу життя. Починав з торгівлі валютою – був спекулянтом. Хоча зараз це називається бізнес. Потім, я зробив ту ж помилку, яку роблять багато людей: думав, що головне – кабінет, печатка, а решта прийде. В 1993 році зареєстрував підприємство. Мав, і кабінет, і печатку, і, навіть, взяв кредит. Слава Богу, кредит віддав і підприємство закрилося. То мало бути щось на кшталт: міняю шило на мило чи горошок на тканини. Тоді я вважав, що якщо ти директор то гроші прийдуть самі. Але це не так. Структурне оформлення бізнесу має прийти тоді, коли з’явиться сам бізнес, а не навпаки. Потім, я був на ринку і через рік звідти пішов, успішно збанкрутувавши…
– Що ж Вам так не щастило? Фірма, ринок…
– Чому не щастило, навпаки. Бог кожному дає якісь випробування. Він же не може сказати людині: «що ж ти робиш, дурню!». Він показує це на прикладах, на справах. Тоді я багато чого навчився, чим користаюся і сьогодні. Будь-який бізнес повинен мати унікальну пропозицію. Якщо вона є – бізнес буде успішним, все решта справа менеджменту. Тоді, коли я торгував на ринку, ми з однією дівчиною їздили в Китай. Купували однаковий товар, продавали за однаковою ціною – в неї купували, а в мене ні. Не моє це! Після того, як я збанкрутував, зрозумів, що моє – це сфера послуг. Мені стало зручно працювати, коли я зі сфери базарної економіки перейшов у ринкову (ці поняття не можна змішувати). Коли я перестав працювати за системою «у сусіда є такий товар треба і собі такий привезти», усе пішло добре. Я почав шукати свою унікальну дорогу.
– І як ви її знайшли?
– Всі мої ідеї приходили після якихось проблем, адже вони примушують людину думати. Віслюк який полежав у тіні, працювати не буде. Одного разу знайомий мав чи то щастя чи нещастя позичити в нас гроші і купити собі швейні машинки. Потім він заагітував нас з дружиною поїхати на виставку білизни, хотів щоб ми увійшли в його бізнес. Ми бачили, що він не розуміється в тому зовсім, але ідея нам сподобалася і ми собі збудували фабрику. Вісім місяців вона стояла повністю укомплектована обладнанням, але не було людини, яка на тому розумілася, щоб запустити виробництво. Ми вирішили, що поки не знайдемо спеціаліста, робити нічого не будемо. Ми знайшли француза, який нам все організував. До цього часу ми працюємо з французами. Я завжди кажу, що нічого не придумую, я просто дуже талановитий плагіатор. Уважно стежу за тим, хто, що і як робить. Все залежить від того, за ким дивитися: хтось спостерігає за механіком, а хтось – за Біллом Гейтсом. Тоді, коли я починав, менше всього думав про гроші, бо це є засіб, але не ціль. І все виявилося дуже просто! Взагалі у світі все просто: головна книга – Біблія, теж написана теж дуже просто. Бо правда, вона проста. Христос говорив простими словами, щоб доходило до кожного дурня.

«Не можна бути трохи вагітним»

– Ви часто цитуєте Біблію, ви віруюча людина?
– Так. Але тут треба розуміти що таке віруюча?
– Людина, яка хоча б знає біблійні принципи життя і намагається так жити.
– О, якби ми могли так жити…
– … хоча б намагається, якщо не живе.
– Тоді так. Якщо уніфікувати правду, то є десять заповідей, які чітко, зрозуміло для кожного кажуть «не вкради», «не вбивай» і так далі. І коли кажуть, що от ті хто при владі всі крадуть, я кажу що всі крадуть, хтось у великих кількостях, а хтось на лічильнику скручує. Але той хтось, якби мав можливість теж крав би у великих кількостях. Кожен собі сформулював свою правду. Але це не правда – це виправдання себе. Питання в тому, що не можна бути трохи вагітним – або ти крадеш, або ні. Все! Сьогодні згідно статистики 40% із тих, хто брав кредити їх не віддають і кожен переконаний, що він придумав для себе дуже вагоме виправдання. Але з точки зору елементарної порядності: гроші взяв – віддай, будь ласка. Те, що тебе не задовольняють відсотки, сума, терміни – все це не виправдання. Гроші віддай, бо вони не твої.
– Ви завжди по житті до всього відноситеся так чесно?
– Я прийшов до цього з часом. Мені не можна брехати! В мене було в житті кілька випадків, коли я розумію, що збрехав і мене Бог покарав. Я тепер знаю точно, якщо тільки я збрешу у мене одразу будуть проблеми. Комусь може й можна, а мені ні! Я собі не придумав, воно так є.
– Кажуть, що чесно жити важко, тим більше у бізнесі.
– Навпаки, так навіть легше! Я не приховую свій номер телефону. Куди б я не прийшов, не боюся, бо знаю, що в мене немає ворогів. Хоча, один католицький священик мене навчив, що є різниця між добрим і добреньким. Добрим бути важче. А щодо того, що в бізнесі не можливо бути чесним – це абсолютна брехня! Кажу це відповідально. Просто потрібно знайти свою унікальну пропозицію. Мені не вірить ніхто. Я постійно маю судові справи з усіма інстанціями, вони до мене ходять як по свячену воду. Я суджуся зі всіма. З точки зору злодія – всі навколо злодії, з точки зору наркомана – наркомани. Я пояснюю, що веду бізнес чесно. Просто маю свою, унікальну пропозицію, де немає конкуренції.
– Тобто, ви стверджуєте, що сплачуєте абсолютно всі податки?
– Абсолютно всі! Моє кредо: не платити податки – це злочин, за який варто садити до в’язниці, а планувати оподаткування – це талант менеджера.
– Невже і всі працівники у вас зареєстровані? Скільки їх у вас, до речі?
– Всі. Податки, соціальний пакет, все як повинно бути. у нас працює, якщо сумарно, більше тисячі працівників. Це можливо, просто, повторюся, варто знайти свою унікальну пропозицію. В нас немає конкуренції ні в Україні, ні тим більше у Хмельницькому. Усі ті існуючі підпільні швейні цехи, вони ж мені не конкуренти. А стосовно хімчистки, то за період поки ми працюємо, вже відкрилися і закрилися кілька подібних. Для них – це невигідний бізнес, бо є спокуса стартувати з якісної і дорогої хімії, а з часом перейти на дешевшу, не зменшуючи при цьому ціну на послуги. Так не можна працювати. Все повинно бути чесно. Тоді бізнес буде рентабельний. Моє підприємство – це предмет моєї гордості.

«Хочеться бути суворим, а виходить – толерантним»

– Який Віталій Новіцький поза кабінетом?
– Я майже завжди поза ним, бо я не кабінетний керівник. Колись здається гурт «ДДТ» співав про те, що «там где мерой работы служит усталость». Я завжди закликаю до ефективної роботи. Не кількістю годин потраченої на виконання роботи, а її виконанням. Є різниці між «робив» і «зробив». Я ніколи в житті не працював! Тому що для мене праця, це те, чого не хочеться, але треба. Більшість у житті мені вдавалося робити те, чого мені хотілося. Це була важка робота і фізично і морально, але я робив те, що хотів. Я сам собі придумував роботу. Приходила ідея і я її втілював в життя.
– Що ж тоді для вас відпочинок?
– Три роки тому я за порадою двох знайомих купив собі квадроцикл. До того я часто розбивав автомобілі, бо хотілося екстремальної їзди. Квадроцикл закрив ці питання і тепер я розбиваю його, хоча це важче, ніж машини. Окремі квадроцикли коштують значно більше ніж автомобілі, але його вбити набагато важче. Я приймаю участь в змаганнях і досить успішно. Мені це приносить велике задоволення. Так я і відпочиваю. От зараз з нетерпінням чекаю на початок чергових змагань 15 квітня. Хоча це важка праця – це три доби важкої праці.
– Де ви готуєтеся?
– Та навколо чимало лісів. Ми з друзями придумуємо собі маршрути, виїжджаємо на гори, в болота, по хащах… Отак тренуємося, з цим проблем немає.
– А як щодо більш звичних захоплень: лижі, полювання…
– Ходив я одного разу на полювання, застрелив лисицю, але так і не зрозумів в чому суть полювання взагалі. Ми довго кудись йшли, зупинялися і знову йшли, врешті я кажу: мужики, якщо суть полювання в тому, щоб замучитися, то я вже замучився. Я займаюся дайвінгом. Теж професійно, тобто я їжджу по сафарі, ниряю з акулами, в тих місцях де туристи не ниряють.
– Що бачили, розкажіть.
– В жовтні ми були на острові Кокос, як я кажу, що це на краю географії. Це найбільший в природі безлюдний острів у Тихому океані, він відноситься до Коста Ріки. Там живуть тільки акули. Їх стільки – як тюльки в бочці! Ми ниряли вночі і коли я винирнув, то в мене були здоровенні очі! Такого я ще не бачив!
– Але це небезпечно!
– Ні. Кажуть, що це безпечно по тій причині, що акули просто не знають, що нас можна їсти (сміється).
– Ви страхуєте своє життя перед такими поїздками?
– Ну… Там, здається є якась обов’язкове страхування, але спеціально для поїздок, ні.
– Все те, що ви розказали – це відпочинок ваш особисто, а сім’я?
– І з сім’єю разом ми теж відпочиваємо. От цього року запланували виїжджати на Дністер, щоб більше часу проводити з дітьми. Адже я напевне, найстарший тато у Хмельницькому. Донечка Барбара з’явилася минулого року, коли мені було вже сорок сім років. На Дністрі, до речі, теж хочу пониряти.

– На Вашу думку, який Ви батько?
– Дуже хотів би бути суворим, але якщо реально, то діти сидять в мене на шиї і позвішували ноги. Якщо коротко, то я батько напевне… толерантний. Ми з дружиною разом виховуємо дітей. Ще до недавнього часу я полюбляв відпочивати в нічному клубі, останній раз був там місяців вісім тому, а тепер мені не цікаво. Мені хочеться більше і більше проводити час з дітьми. В цьому великий плюс зрілого батьківства, що ти хочеш бути з дітьми. Я навіть іноді відчуваю гріх від того, що так мало часу проводив з першим сином – я ще сам тоді був дитина.
– Що найбільше вас виводить з себе ?
– Брехливість та необов’язковість. Оця велика прірва між сказаним і зробленим.
– Яким було б ваше інше життя, якби не було таким як є?
– Я був би музикантом. В мене була можливість розвиватися як музикант, але… меркантильність перемогла. Мене й зараз не цікавить футбол, бокс, але я з захопленням йду туди де насправді якісна музика. Останнього разу отримав колосальне задоволення від концерту грузинського ансамблю «Сухішвілі». Оце справді якість!
– Ви романтик?
– Так. Якщо людина живе без романтики, то це не цікаво. Багато хто каже, що він романтик, але є поняття декларації, а є життя. Ми з дружиною, напевне одні з небагатьох сімейних пар у Хмельницькому, які вміють вдвох ходити в ресторан. Коли дружина чи чоловік не частина великої компанії. У Хмельницькому це буває рідко, бо я тут не знаю ресторанів, але ми часто їздимо спеціально, щоб провести вечір вдвох. Зовсім скоро поїдемо в «Ла Скала» на музику Моцарта, їздимо часто у Відень на оперу. Найчастіше ми поєднуємо приємне з корисним коли їздимо за кордон вирішувати робочі питання і паралельно організовуємо собі культурну програму. Завжди перед поїздкою цікавимося, що можна подивитися у тій країні куди ми їдемо .Люди мусять достосовуватися одне до одного. Не може сім’я існувати якщо чоловік і дружина мають різні поняття. Будь про що.
– До речі, як ви познайомилися з Тетяною?
– Викурив її цигарки.
– Своїх не було?
– А навіщо палити свої, якщо можна «стрельнути» в пасажира? Я тоді працював таксистом, підвозив її, і коли випалив цигарки, подумав, що варто її знайти і зустрітися ще раз. Потім була така любов!.. Але розписалися ми років через сім, коли потрапили в серйозну аварію з якої нас лише Бог врятував. Тоді міліціонер в документі написав, що «якийсь там чоловік їхав з якось там жінкою». Я вирішив, що пора, як то кажуть, стати нормальною сім’єю. Ми ж постійно були разом, навіть працювали майже з того часу як зустрілися.
– Постійно разом – на стосунках це якось позначається?
– Бувало по-різному. Але в нас є головне правило – хочеш мати сім’ю, мусиш мати любов. Не декларовану, а насправді, тоді буде все добре.